Основний рівень, п’ятий рік навчання
Теорія (4 год.): дати уявлення про історію виникнення та розвитку
контактної імпровізації; розкрити основні принципи контактної імпровізації;
знайомити з термінологією відповідно до змісту програми даного року навчання;
вчити розуміти та називати основні рухи джаз-модерн танцю, пояснювати правила
їх виконання. Переглянути художній фільм «Крок уперед» з подальшим його
обговоренням, мотивувати учнів до плідної праці та свідомого засвоєння
сучасного танцю.
Імпровізація (фр.
improvisation, італ. improvvisazione, від лат. improvisus — непередбачений) —
створення художнього твору (наприклад, музичного, поетичного, сценічного,
танцювального) в момент його виконання без попередньої підготовки.
Імпровізація –
несподіване, непередбачуване створення та виконання твору мистецтва, мова душі.
Вона зустрічається в різних стилях та напрямах хореографічного мистецтва,
зокрема в сучасному та народно-сценічному танцях.
Імпровізація в
хореографії - це особливий вид хореографічної діяльності, при якому носієм
художнього змісту є сам процес діяльності, що розгортається в часі.
«Імпровізація -
вміння керувати випадковістю» (Анатолій Нейолов - засновник методу сценічної
імпровізації, успішний бізнес-тренер та художній керівник театру "Чорний
квадрат").
Б.М. Рунін справедливо зауважує, що суть імпровізації
полягає в миттєвій реактивності, яка дивним чином скорочує часовий проміжок між
«задумом» і «здійсненням».
Імпровізація – це спосіб отримання інформації з
зовнішнього світу. Люди, які залюбки імпровізують, мають тенденцію бути більш
креативними.
Таким чином, імпровізація - це витвір
мистецтва; це творчість «зненацька», яка може «спровокувати» натхнення і задати
тон усьому подальшому розвитку художньої думки.
Основні моменти імпровізації:
· спонтанність (раптовість,
миттєвість);
· винахідливість;
· чуйність;
· взаємодія;
· процес і дослідження;
· обдарованість виконавця;
· ніяких обмежень.
Імпровізація ґрунтується не на чіткій послідовності рухів - вона абсолютно
спонтанна. І, мабуть, єдиною неодмінною умовою гармонійної композиції є
відповідна музика. Музика, яка не просто викликає позитивні емоції, піднімає
настрій, а по-справжньому хвилює, зворушує струни душі і зовсім неможливо
всидіти на місці, ледь лунають її перші акорди. Не занурившись в ритм, не
відчувши повноту мелодії - немає сенсу імпровізувати.
Імпровізація в танці дозволяє створити зовсім новий вид мистецтва, що наближений
скоріше до якоїсь ритуальності. Недарма в давнину звернення до сил природи
здійснювалося за допомогою танцю. Ті ж танці шаманів не що інше, як вільний
виплеск енергії за допомогою руху під звуки бубнів, ось вони-то вже точно
рухаються так, як відчувають.
Магнетичний дух свободи, відчуття польоту, нерозривний зв'язок з ритмом
творять танець-експеримент, танець-сповідь, танець-гру. Імпровізація - це
завжди щось нове, неповторне і надзвичайно щире, а тому цікаве як виконавцю,
так і глядачеві.
У хореографічному мистецтві імпровізація передбачає обдарованість
виконавця, творчу фантазію, винахідливість, ідеальне володіння відчуттям
логіки, форми, ритму, хореографічної пам'яті, вміння орієнтуватися у музичному
матеріалі та в просторі.
У сучасній хореографії імпровізація набуває значення динамічного засобу
перетворення внутрішнього та зовнішнього світу, який миттєво реагує на
об’єктивну реальність.
Навчально-виховні завдання імпровізації:
- розкриття творчого та
фізичного потенціалу, позбавлення від скрутності та невпевненості у собі;
- розвиток творчих здібностей,
вмінь застосовувати знайомі технічні елементи у новому танцювальному контексті,
вигадувати нові танцювальні пози і рухи, підпорядковуючись можливостям власного
тіла;
- розвиток комунікативних здібностей,
завдяки усвідомленню можливостей власного тіла та тіла партнера;
- розвиток гнучкості,
музикально-рухової координації, чуття ритму, сили та еластичності різних груп
м'язів;
- розвиток відчуття
ваги,інерції та балансу, вміння розслаблятися та звільнятися від зайвої
м'язової напруги, вміння довіряти партнеру, уникати рухових штампів та
механічно завчених рухів;
- розвиток емоційної сфери,
можливості вільно виражати свої емоції та почуття, отримувати задоволення від
спільної творчості;
- виховання культури
спілкування, шанобливого ставлення до учасників творчого процесу.
Таким чином, імпровізація в сучасній хореографії – спонтанність, що сприяє
розвитку творчої особистості; це техніка, яка має свою структуровану систему,
ознайомити з якою майбутніх спеціалістів – важливе завдання для педагога
сучасної хореографії; це такий тип творчої діяльності, що розвивається між
полюсами відомого й невідомого, які перебувають у різних свідомостях; це ключ
до постійного оновлення, яке є необхідним для кожної особистості.
Танцювальну імпровізацію називають мовою душі,
відображенням випущеного на свободу внутрішнього Я. Не думаючи про
послідовність рухів, не сковуючи тіло рамками стилю, танцюрист віддається
стихії, насолоджуючись рухами, народженими не розумом, а його Я. Без сумнівів,
знання техніки - важливо, але й давно опановану майстерність виконавці
знаходять в імпровізації ту живу струну, яка наділяє танець особливим звучанням
і сенсом і, разом з тим, відкидає всі «навіщо» і «чому», адже імпровізація
подібна почуттям.
Імпровізація як вид сучасної
хореографії поєднує сучасні танцювальні техніки:
-
традиційну М. Фокіна – імпровізація з
використанням класичного танцю та вільної пластики;
-
дунканівську
А. Дункан – імпровізація від внутрішнього настрою;
-
постмодерністську –
імпровізацію У. Форсайта з деконструктивними
експериментами;
-
контактну імпровізацію С.
Пекстона –
імпровізацію з партнером, імпровізацію
звільнення.
Види імпровізації, які
застосовуються в хореографічному мистецтві:
- за кількістю суб’єктів творчої діяльності (групові та
індивідуальні);
- за метою
реалізації навчально-виховного процесу (навчальні, розвиваючі творчу
фантазію та ін.);
- за характером
стимулюючих засобів (образні, музичні, «живий живопис», «жива скульптура»,
наслідування та ін.);
- за тематикою
(вільна тема, пропонована тема).
Поняття «контактна імпровізація»
Контактна
імпровізація - це форма танцю, що дозволяє вести людям спонтанний тілесний
діалог на невербальному рівні у дуеті з іншою людиною, або групою людей, граючи
з силами гравітації, інерції, використовуючи один одного в якості опори,
знаходячи у дотику ґрунт для імпровізації та творчого начала.
Контактна імпровізація в трійках,
четвірках і більше. Цей формат більш складний, мабуть, ніж інші, але і більш
цікавий. Різні варіанти взаємодії у великих групах: передбачають можливість
бути уважними до всіх учасників водночасній концентраціїна декількох центрах
взаємодії, знаходження множинності траєкторій, розбивання на пари чи
перетворення на калейдоскоп з танцівників
В контактній імпровізації люди рухаються
разом, дотикаючись, та підтримуючи спонтанний тілесний, фізичний діалог через
кінестетичні почуттєві сигнали розподілу ваги та інерції. Тіло, в міру
усвідомлення відчуття інерції, ваги і баланса вчиться розслаблюватись,
звільняючись від надлишку м’язової напруги і відмовляючись від якоїсь кількості
намірених та вольових установок для того, аби не протистояти природньому ходу
речей, знаходитись у “потоці”, використовувати те, що є наявним. Такі навики як
падіння, перекочування і знаходження догори ногами досліджуються тілом і ведуть
його до усвідомлення своїх природніх рухових можливостей
Нескладні та зрозумілі дуетні вправи
дозволяють парам досліджувати і фокусувати увагу на специфічних відносинах, з
якими доводиться мати справу у вільній імпровізації – підтримати і прийняти
вагу іншого тіла, віддати йому свою вагу, стрибнути на його, лежати і кататись
по ньому. В певний час ці прості вправи і відчуття вводяться у сферу
органічного руху тіла, стають легко доступними для нього, при цьому виникає
можливість вираження великої суттєвої енергії самого тіла. Стає дуже важливим
розвивати спритність, відчуття балансу, щоб вони могли працювати в динаміці,
при фізичній дезорієнтації і гарантувати безпеку, розраховуючи при цьому на
один лише інстинкт самозбереження, виживання. Спорт та ігри розвивають
можливості органічного руху до вершини. “Контакт” називають арт-спортом.
Контактна імпровізація переконливо
доводить, що сфера органічного руху тіла не має обмежень і багата можливостями
для вираження самої себе, всієї сутності.
Контактна імпровізація – це шлях,
спосіб бути разом і взаємодіяти на чисто на фізичному рівні. У такому танці
необхідно постійно концентрувати зусилля на фізичних, тілесних відчуттях
моменту зміни ваги, рівноваги і нерухомості. Сила і частота цього зусилля
концентрації стає стимулом здорової взаємодії з іншою людиною у танці. Простота
форми у контактній імпровізації – це дар. Цінність полягає у тому, що є
можливим танцювати та імпровізувати разом. Допомагати силам інерції та гравітації
– можливо тільки з почуттям гумору і незмінним примиренням, прийняттям
дійсності як вона є насправді – а значить виявити і відкрити свою сутність,
справжню дійсність, розкриваючи природу справжнього спілкування.
Сутністю такого танцю є концентрація
уваги, адже тільки це повинно вести танцівника, лише через це постійне зусилля
ми можемо продовжувати танцювати.
Контактна імпровізація як техніка має свої основні
завдання:
·
усвідомити тіло, бути набагато чутливішим до внутрішніх
сигналів;
·
розвинути відчуття партнера (контактна імпровізація);
·
дослідити елементи композиції: простір, час, вага, об’єм, рух
тощо;
·
бути джерелом нового руху.
Історія виникнення та шляхи розвитку
контактної імпровізації. Творчість Стіва Пекстона.
Контактна імпровізація була створена
американським танцівником та хореографом Стівом Пекстоном у 1972 р. Стів
народився і виріс у Арізоні. Він був атлетом, гімнастом, займався бойовими
мистецтвами та сучасним танцем і привніс багато різних видів фізичних практик,
якими володів, до свого танцю. Приїхав до Нью-Йорка навчатися і почав працювати
у танцювальній компанії Хосе Лімона, а згодом - в інших танцювальних компаніях
класичного модерну.
Напочатку 60-х рр. Стів танцював у
компанії Мерса Каннінгема - хореографа- революціонера, який співпрацював з
музикантом, композитором і артистом Джоном Кейджем. Кейдж був впливовою особою
для розвитку нового погляду на практики танцю та музики в Америці та світі і
попросив свого протеже Роберта Єлліс Данна, який акомпонував трупі Марти
Грехем, дати клас із композицій у студії Каннінгема молодим професійним танцівникам.
Боб Данн підштовхнув танцівників
розширити своє уявлення про танець та мистецтво. Який вид руху може бути
танцем? Де може відбуватися вистава? Звідки може спостерігати глядач? Який звук
та світлове оформлення доречні? У якості домашнього завдання учні підготували
вистави: Тріша Браун поставила композицію танцю, що одночасно відбувався на
декількох дахах Манхеттену; Лусінда Чайлд зробила постановку, глядачі якої
знаходились у студії «лофт» та отримували інструкції через магнітофонний
звукозапис, на що дивитися на вулиці, де танцівники, виступаючи серед пішоходів,
привертали увагу. Стів зробив постановку з великою групою людей, які танцювали
«маленький танець» (маленькі рефлективні рухи, що виникають, коли людина стоїть
нерухомо) під назвою «Стан».
Танцівники класу Боба Данна багато
експериментували і були в захваті від взаємних пропозицій.
31962
р. по 1965 р. у «Танцювальному театрі Джадсон» відбулося чимало цікавих
виступів.
Цей період відкрив нові можливості для
танцювальних рухів. Івонна Райнер, важлива фігура у танцювальній революції,
створила проект під назвою «Безперервний проект - змінюється щоденно», який
згодом став колективним. Пекстон був учасником цієї групи. Проект переріс у Гранд
Юніон - танцювально-театрально-імпровізаційну групу, яка включала, також,
Девіда Гордона, Трішу Браун, Барбару Ділей, Дугласа Данна, Ненсі Грін та ін.
Учасники були танцівниками різних компаній і коли збирались разом, не мали
плану та поставленої хореографії. Готуючи спонтанні перформанси (вистави), вони
використовували все, що було під рукою - реквізит, світло, музику, текст, костюми,
рухи - щоб збудувати свій імпровізаційний танцювальний театр.
У 1972 р. Гранд Юніон був запрошений
до Оберлінського коледжу. Протягом місяця кожен член компанії давав технічний
клас вранці та перформативний клас по обіді. Перформативний клас Стіва Пекстона
був лише для чоловіків - він тренував іх в умовах крайнощів (орієнтації та
дезорієнтації): стояти спокійно та переживати «маленький танець» балансування,
а потім практикувати великі падіння, перекиди за принципом айкідо.
У кінці місяця Пекстон зробив виставу
під назвою «Магнезіум», учасниками якої були тільки чоловіки і представив її у
спортивному залі на матах. Глядачі дивились з верхнього поверху. Чоловіки
починали танець, стоячи спокійно, а потім поступово виводили себе з балансу,
падаючи у просторі, кидаючи себе на мати, перекочувались, вставали, створюючи
м’які зіткнення, наче вони були нетверезими. Це тривало близько 10 хвилин і
завершувалося знову у непорушному стані.
Навесні 1972 р. Пекстон поїхав
викладати до Беннінгтонського коледжу, де продовжив розвивати свої ідеї з
«Магнезіума». Він отримав невеликий грант на
подорож і вирішив зібрати групу танцівників у Нью-Йорку з метою
створення перформативного проекту, для чого запросив молодих танцівників, з
якими зустрічався як вчитель у Оберлінському коледжі (Ненсі Старк Сміт та Курт
Сідал), у Беннінгтонському коледжі (Ніта Літтл, Лора Чапман та інші) та в
коледжі Родчестера (Даніел Лепкофф, Давід Вудбері та ін.), і деяких колег з
Нью-Йорка.
Після тижня практики у студії група
переїхала до художньої галереї Джона Вебера, де встановили мати і виступали
кожного дня по 5 годин протягом тижня. Це були перші виступи з контактною імпровізацією.
Люди, які приходили до галереї, могли просто пройти повз, затриматись на 5
хвилин або присісти на підлогу і подивитись довше. Деякі повертались наступного
дня. Танцівники практикували кидати себе у простір і ловити, «маленький танець»,
дуети. Ці виступи тривали тиждень, після чого проект завершився.
Після події у галереї Джона Вебера
танцівники роз’їхались, але багато хто з них був зацікавлений продовжувати
досліджувати танець, створений зі Стівом Пекстоном.
Впродовж наступних кількох років Стів
Пекстон збирав маленьку групу для виступів - Ніта Літтл, Ненсі Старк Сміт, Курт
Сіддал, Даніел Лепкофф, Девід Вудбері були постійними учасниками. Через три
роки, у 1975 р., Старк Сміт ініціювала створення компанії під назвою «Ре-Юніон»
(з англ. - «об’єднані заново») разом із Стівом Пекстоном, Нітою Літтл та Куртом
Сіддалом. Протягом кількох років вони щорічно влаштовували тури Західним
побережжям, даючи класи та виступаючи з контактною імпровізацією.
Працюючи з контактною імпровізацією,
хореографи звертають увагу на питання безпеки під час тренувань і виступів,
адже спроби аматорів повторити такі прості, на перший погляд, рухи
професіоналів, іноді призводили до травмувань. Тому колективом згодом було
прийняте рішення про реєстрацію авторських прав на їхню роботу, щоб усі, хто
хотіли приєднатися до мистецтва контактної імпровізації, спочатку проходили
навчальний курс у його засновників. Та на останньому етапі підписання
відповідних паперів хореографи все-таки вирішили не контролювати природній
процес розвитку, а просто залучити якомога більше зацікавлених людей до
фахового спілкування через тематичний «Вісник», на сторінках якого можна було б
ділитися власними зауваженнями, досягненнями отримати кваліфіковану пораду.
Це був старт «Контактного вісника» (1975
р.), що зараз є журналом «Контакт Квотерлі» (із «Вісником» всередині), і
завданням якого було заохочення людей залишатися на зв’язку задля спілкування
про те, як вони ведуть свою роботу.
Після першого туру «Ре-Юніону» у 1975
р. кількість «контактників» значно зросла.
З того часу багато вчителів та
перформерів зробили значний внесок до розвитку цієї танцювальної форми як
практики. Крім того, у кінці 70-х - на початку 80-х рр. було створено декілька
видатних контактних компаній: «Mangrove», «Contactworks», «Catpoto», «Fulcrum»,
«Freelance» та ін. у Сан-Франциско, Міннеаполісі, Монреалі, Ванкувері та Нью-
Йорку, кожна з яких привнесла свій власний оригінальний підхід до основної суті
роботи.
Треба зауважити, що немає встановленої
педагогіки та сертифікованого способу викладання контактної імпровізації. Люди
багато чому вчаться, коли намагаються навчити інших. Через цю свободу у
викладанні була створена величезна кількість навчального матеріалу - принципів,
вправ, структур, форматів, що стало частиною канону.
Культурні традиції і мода змінювались,
а контактна імпровізація незмінно лишалася завжди свіжою і актуальною.
Принципи
контактної імпровізації
Розгляд та аналіз принципів контактної
імпровізації: рух слідкує за зміщенням точки контакту між тілами партнерів; відчувати
шкірою; перетікання; відчуття руху зсередини; використання сферичного простору;
слідування за інерцією, вагою та потоком руху; передбачена присутність
глядачів; танцівник – звичайна людина; народження танцю.
Основні принципи, котрі дозволяють відчути
сутність контактної імпровізації. Вони полягають у десяти позиціях(з
найпопулярнішого журналу про контактну імпровізацію «Сontact Quarterly»
у перекладі російських «контактників» Віталія Конанова і Ольги Сорокіної:
1.Рух
слідує за точкою контакту, яка змінюється між тілами партнерів і акцентується
при зіткненні двох тіл; пошук взаємних просторових траєкторій при взаємодії з
вагою тіла; взаємне відчуття партнерів, їхніх намірів щодо фізичного контакту і
пошуку взаємної опори-стають основою композиції або танцю.
2.Відчувати
шкірою. Майже кожен фізичний контакт між партнерами направлений на використання
всіх поверхонь тіла для підтримки власної ваги і ваги партнера.
3.Перетікання: увага направлена на сегментацію тіла
і рух відбувається одночасно в декількох напрямах. Послідовне включення частин
тіла у поєднанні з їхнім посилом у різних напрямах; постійна зміна ваги на
сусідні сегменти, що розширює можливості імпровізації і пом’якшує падіння і перекочування. Сегментація тіла і
множинність напрямів руху створює ефект суглоб частості.
4.
Biдчуття руху зсередини. Орієнтація і увага зосередженi на внутрішьому просторі
тіла, вторинна увага - на формі у просторі . Контактні імпровізатори велику
частину часу проводять , концентруючи увагу всередині тіла з метою відчуття |
якнайтонших змін ваги задля безпеки обох партнерів. Майстри можуть частіше, ніж
початківці, свідомо проектувати своє тіло у простір.
5.
Використання сферичного простору (360 градусів) - тривимірні траєкторії у
просторі, що окреслюють спиральні, викривлені округлі лінії тіла. Ці траєкторії
тісно пов'язані з фізичними завданнями підняття ваги i падінь з максимальним
зусиллям, адже підйом за дугою вимагає
менших м'язових зусиль, а падіння за дугою зменшує удар.
6.Народження спільного руху за інерцією -
вільне , що набирае силу потоку руху у поєднанні з почерговим активним i
пасивним використанням ваги . Контактні імпровізатори часто роблять акцент на
безперервності руху . Вони можуть активно тягнути, штовхати або підіймати , підкоряючись
пориву енергії, або пасивно дозволяти інерції
захоплювати їх.
7.
Присутність глядачів. Свідома
неформальність презентації , у формі практики або джему ( неформальному
просторі , де учасники можуть практикувати танець).
Наближеність
до аудиторії, що сидить зазвичай по колу без формально позначеної сцени.
Контактна імпровізація може відбуватися, коли глядачі тільки входять до
залу,так що початок вистави є невизначеним .Перформанс нагадує контактний джем
,де відсутні спеціальне сценічне світло , декораціі , мізансцени , сценічний
одяг.
8.
Танцівник - це звичайна людина . Танцівники , як правило , уникають рухів, що чітко
асоціюються з традиційною технікою танцю і не роблять відмінностей між
повсякденними рухами і танцювальними: вони поправляють одяг, сміються,
кашляють, причісуються , якщо це необхідно , прямо на сцені і, як правило, не
дивляться на глядачів.
9.
Дозволити танцю здійснитися. Хореографічні структури організовані у
послідовність дуетів, іноді тріо або великих труп і з безперервною фізичною
взаємодією танцівників. Такі елементи хореографії, як організація простору
,вибір використання драматичних жестів, дуже рідкою використовуються
прогнозовано. Але хореографічні форми виникають ,все ж таки , з динаміки зміни
учасників із неминучих настроїв і станів у процесі імпровізації.
Немає коментарів:
Дописати коментар